У своїх роботах я часто поєдную різноманітні техніки та матеріали, захоплююсь колажем. Одна із технік, які мені особливо імпонують, – ліногравюра. Якщо ви досі не пробували себе у цьому напрямку, сподіваюся, що після прочитання цієї статті зрештою наважитеся на творчі експерименти.
Матеріали та підготовка
Ліногравюра народилася з безнадійності, авантюризму та креативності однієї амбітної панночки, яка зовсім не встигала створити витвір для своєї дуже важливої виставки ксилографій. І створила щось схоже на гравюру на деревині. Для поважної ксилографії то була неабияка образа, а для інших – нова графічна техніка. Таку історію нам розповідали в універі. Не буду стверджувати, що історія правдива, але впевнена, що неординарність точно була закладена в основу цієї техніки. Саме тому експериментувати і навіть “шахраювати” в естампах/відтисках – вітається!
Ліногравюра належить до графічних технік високого друку, тобто все потрібне знаходиться нагорі, а все зайве навкруги видаляється, вирізається, видряпується.
– Як Ви робите такі гарні скульптури? – спитали Мікеланджело.
– Я просто прибираю все зайве.
У цій техніці теж треба прибрати зайве. Для цього будуть необхідні хоча б якісь різальні інструменти. Бажано мати штихелі – різноманітні маленькі коротенькі різці, зараз придбати такі в інтернеті не проблема. Але є дійсно важливий момент – усі різці мають бути добре загострені! Це дуже важливо, інакше боротьба з лінолеумом перетвориться… на боротьбу з лінолеумом і все. Не буде ані сил, ані часу й натхнення на витвір мистецтва. Тому бажано попросити підготувати інструменти когось досвідченого, наприклад майстра, який точить ключі або гострить ножі.
Відповідний лінолеум треба шукати. Можна купити його в художніх магазинах, але підійде і будь-який (увага!) щільний і обов’язково гладенький (інакше відбиток буде рябим), не той що з підкладкою. Були такі лінолеумні плитки, то найкращий варіант. Якщо лінолеум тонкий, варто склеїти його в декілька шарів (зазвичай вистачає двох). Особистий досвід показує, що непогана альтернатива лінолеуму – листовий поліпропілен, доволі легко ріжеться і на друк він молодець. Студентами робили з того, що впадало в очі, тому іноді й пластик підходив. От що не сподобалося, так це картон: наче доступний і простий, але виявився занадто неслухняним.
Фарба – це окрема тема. За класикою для високого друку використовують типографську, вона липка, покривна і добре тримається на поверхні. Але якщо такої нема під рукою, можливо творити гравюри й акрилом, водорозчинними і масляними фарбами, навіть чорнилом. Фарбу спочатку розкочують на склі (або подібній до скла поверхні), щоб на валику утворився тонкий однорідний шар. Валик теж повинен бути гладеньким, тому найбільш зручні – фотовалики.
Беремося до друку
Друкарський ліногравюрний верстат розміром з поважну морозильну камеру, якщо поставити її вертикально. У нього все велике і тільки для того, щоби створювати величезний тиск паперу на гравюрну дошку (в техніках гравюр всі основи, навіть металеві, мають назву “дошка”, крім літографії). В моєму універі такого преса не було, тож ми шукали варіанти. Студентська пам’ять віддає шану сталевій ложці, бо вона завжди рятувала нас в скрутних умовах. Ложка тисне точково, тому навіть слабкою рукою можна створити доволі потужний тиск, ковзаючи по естампу наче по льодовому катку.
Це робиться легкими, ритмічними рухами. Головне скрізь гарно продавити, продовжуючи відтискати фарбу, доки не досягнете бажаного результату. У будь-якому разі, під час друку потрібно контролювати якість відтиску. Слідкуйте, щоб естампний аркуш не зрушив з первинного укладання на дошку.
Хоча цей метод вимагає більше часу і зусиль, ніж традиційний метод із важким пресом, він неодмінно подарує вам задоволення від створення власної унікальної ліногравюри.
А ще, як виявляється, це доволі відомий спосіб ручного друку, тільки ложку для нього використовують не звичайну сталеву, а спеціальну – з деревини чи пластику.
Повертаючись до початку цього маленького нарису впевнено раджу – експериментуйте. Ліногравюра вимагає тонкого шару фарби, бо зайва розчавиться і потрапить куди їй не слід, так надруковані всі класичні гравюри, але… я бачила чудові, цікаві роботи, які народилися завдяки порушенню цього правильного правила. А Пікассо взагалі хитрун – одну й ту саму дошку поетапно різав і поетапно друкував. Далі різав і знов друкував. В результаті в нього з однієї дошки зʼявилась ціла купа різних естампів на одну тему. Колись цей чудовий альбом потрапляв до рук. Тож раджу – експериментуйте!
Авторка – Євгенія Побережна
