Тіло, як ландшафт спогадів. Кожна лінія — як слід дотику, кожна тінь — відлуння емоції. У живописі Евеліни Вольської багато тиші, дихання та присутності, яка відчувається шкірою. Про чуттєвість як метод, інтимні листи у фарбах та тілесність — у щирій розмові для UARTIST.
Евеліно, звідки ви?
Я народилася у Львові, місті, де кожен камінь має історію, а мистецтво відчувається в повітрі. Власне, там і почалося моє становлення як мисткині, коли я вступила до художньої школи Олекси Новаківського, де навчилася основ форми, кольору, композиції та відчуття простору. Потім був коледж імені Івана Труша, де я вдосконалювала технічні навички та почала розвивати власний стиль, експериментувати, шукати власний голос у мистецтві.
Де зараз живете і працюєте?
З початком війни я переїхала до Штутгарта, Німеччина. Звісно, це був складний життєвий етап, бо війна змусила не лише змінити місце проживання, а й переосмислити себе, своє коріння та мистецтво. Зміна країни, культури та оточення стала викликом, але також і можливістю по-новому поглянути на власну творчість. Так відчуття розриву між минулим та теперішнім, пошук нового способу бути “вдома” знайшли відображення у моїх роботах.
Ваші роботи здебільшого присвячені дослідженню людського тіла. Що спонукало звернутися саме до цієї теми?
Тіло для мене — це більше, ніж просто форма. Це носій історій, спогадів, емоцій. Воно зберігає сліди всього пережитого, навіть якщо ми цього не усвідомлюємо. Кожен шрам, вигин, напруження чи розслабленість м’язів — це своєрідна мапа життя, у якій закарбовані моменти радості, болю, кохання, втрат, боротьби та відродження.
Мене цікавить, як тіло промовляє без слів: через пози, жести, текстури шкіри, динаміку руху. Це найчесніший спосіб комунікації. У ньому є вразливість та сила, гармонія й хаос, боротьба й прийняття. Інколи тіло виявляється набагато відвертішим за слова, воно не вміє брехати, лише несвідомо розкриває правду про людину.
Досліджуючи тілесність, я вивчаю ідентичність, кордони між зовнішнім і внутрішнім, відносини між людиною та її власним тілом, між тілом і суспільством, між тілом і пам’яттю.
У своїй творчості я намагаюся показати тіло не як ідеалізований об’єкт, а як живий реальний організм, у якому відчутний пульс життя. Мене цікавить його крихкість і стійкість, природність і спотворення, його постійна зміна під впливом часу, досвіду та зовнішнього світу.
Чи використовуєте ви власний досвід або переживання як джерело натхнення для своїх робіт? Якщо так, то як вони впливають на вашу творчість?
Так, безумовно. Моє мистецтво — це завжди розмова з собою, внутрішній монолог, що розгортається на полотні.
Я не ставлю за мету просто зобразити тіло чи певну сцену — мені важливо зафіксувати відчуття та емоційний слід, що залишається після прожитого досвіду.
Це може бути напруга в тілі, сліди втоми чи радості, мить нерішучості чи, навпаки, прийняття. Я дуже чутлива до деталей, тому прагну передати насамперед ці тонкі нюанси.
Тема тілесності для мене дуже особиста. Тіло — це наш перший і найправдивіший щоденник, у ньому закарбовуються всі пережиті стани. Втома, вразливість, зцілення, боротьба — все це відбивається у позах, рисах, ритмах дихання. У своїх роботах я намагаюся показати тіло не просто як форму, а як простір, у якому живуть емоції, історії та досвід.
Ви згадали про чутливість до емоційних деталей, розкажіть про це докладніше.
Чутливість до деталей і невидимих зв’язків часто формує спосіб, у який я працюю.
Я не малюю просто заради форми чи технічної вправності — для мене важливо відчути глибину моменту, вловити найтонші відтінки стану.
Я можу довго дивитися на свою роботу, шукаючи в ній ту правду, яку відчуваю, але ще не можу висловити словами.
Буває, що я починаю картину з одним настроєм, а закінчую її вже з іншим — ніби вона проживає свою власну історію разом зі мною. Це особливий діалог: я залишаю у своїх роботах частинку себе, а вони натомість відкривають мені щось нове. Інколи я повертаюся до своїх старих робіт і бачу в них речі, яких раніше не помічала, ніби вони продовжують розмову навіть після завершення.
Для мене мистецтво — це не просто спосіб висловлення, а спосіб проживання життя. Я вкладаю у нього всю свою чутливість, страхи, сумніви та сподівання. Кожна моя робота — це певний момент мого існування, який я зафіксувала у фарбах, текстурах, формах.
Чи є у вас особливий творчий метод або ритуали, які допомагають налаштуватися на роботу та працювати з глибокими емоційними темами?
Я мама трьох дітей, тому мій основний ритуал — знайти момент, коли можна творити! Це не завжди ідеальні умови, але навіть в таких обмеженнях є певна магія. Коли я малюю, то дозволяю собі бути тут і зараз, відчувати, що цей момент належить тільки мені. Це створює особливий емоційний стан, у якому народжуються найчесніші роботи.
Як, на вашу думку, змінюється значення людського тіла в сучасному мистецтві та культурі загалом?
Сьогодні тілесність у мистецтві — це не просто питання форми чи естетики. Це інструмент дослідження глибших тем: ідентичності, кордонів, соціальних норм, самоприйняття. Тіло більше не розглядається як щось статичне — воно трансформується, змінюється під впливом культури, політики, технологій.
У сучасному світі, де реальність дедалі більше змішується з віртуальністю, фізичність набуває нового сенсу — як щось, що ще більше потрібно берегти, усвідомлювати, відчувати.
Як глядачі реагують на ваші роботи? Чи були відгуки, які вас неабияк здивували?
Реакції бувають дуже різні. Хтось бачить у моїх роботах глибину і переживає їх дуже особисто, комусь вони здаються провокативними або навіть тривожними. Але найбільше мене зачіпають моменти, коли люди знаходять у моєму мистецтві щось своє — ніби картина говорить з ними їхньою мовою. Були випадки, коли глядачі плакали, впізнаючи у зображеннях власні історії.
Чи є якісь техніки або матеріали, які ви хотіли б спробувати для розширення своєї мистецької практики?
Так, я хочу вийти за межі площини полотна й оживити свої картини через перформанс та скульптуру. Мене цікавить не просто зображення тіла, а його присутність у просторі, можливість змінювати форму, взаємодія з глядачем та середовищем.
Які ваші сильні риси? Які слабкості ви в собі бачите?
До сильних сторін віднесу чутливість до деталей, здатність бачити глибше, ніж просто форму, занурення у процес, відданість своїм ідеям. А слабкість — суворий внутрішній критик. Інколи він мене зупиняє, змушує сумніватися, але водночас він допомагає рухатися вперед, шукати кращі рішення. Мабуть, це своєрідний баланс між руйнівним та продуктивним.
Розкажіть якийсь дивний чи смішний факт про себе, чи свій арт.
Інколи я ховаю у своїх картинах дуже особисті деталі, про які знаю тільки я. Це можуть бути символи, фрази, відбитки. Наче своєрідні таємні листи собі ж, зашифровані у фарбах. Навіть якщо ця історія ніколи не стане очевидною для інших, вона важлива для мене.
Зі смішного пригадується епізод: коли моїй 5-річній доньці сказали, що її може намалювати мама, вона відповіла: “Ні, мама малює тільки голих людей!”
Якими трьома словами ви описали б своє мистецтво?
Чуттєве. Вразливе. Фізичне.
