Юлія Соната — мисткиня, чия творчість народжується з інтуїції та внутрішніх переживань. Її шлях — це постійний пошук себе: від фотографії до колажу, від України до Німеччини, від сумнівів до прийняття власної сили. В інтерв’ю для UARTIST Юлія розповіла про те, як творчість допомагає пережити зміни і чому важливо відчувати, що мистецтво — це не лише про автора, а й про глядача.
Звідки ви?
Народилася в Криму, а після анексії переїхала до Одеси.
Де зараз живете і працюєте?
Зараз живу в Потсдамі, Німеччина. Тут я працюю координаторкою українських проєктів у ProjektHaus INWOLE e.V., де наша команда створила простір для українських підлітків під назвою “Teen Spirit”. Це платформа, що допомагає молоді адаптуватися до нових реалій через творчість, навчання та спільні ініціативи.
Окрім цього, я займаюся кураторською діяльністю. Наприклад, у січні 2024 року курувала мультимедійну виставку юнацької творчості “Mind Capture” (колаж, фотографія, короткометражні фільми), яка проходила у Потсдамі та Берліні. Також я координую проєкт “INSIDE THE CROCO”, де ми разом із підлітками та експертами з різних галузей створюємо анімаційні короткометражні фільми на психологічні теми. Пишаюся, що цей проєкт отримав нагороду “Integrationspreis der Landeshauptstadt Potsdam 2024” у номінації “Командна робота”.
Також з початку 2024 року я є резиденткою CUTOUT COLLAGE STUDIO. Таким чином, наразі моя діяльність включає участь у благодійних артмаркетах, проведення воркшопів із колажу та фотографію.
Радію, що мені вдається трансформувати свою творчість у безпосередню допомогу людям.
На чому зараз зосереджений фокус вашої творчості? Чому ці напрямки і теми для вас важливі?
«Сяду і придумаю концепцію» — це не про мене, і це не працює ні в колажі, ні у фотографії. Я людина інтуїції. Коли я фотографую, то впадаю у стан, коли навіть не усвідомлюю, які налаштування виставляю, які ракурси ловлю. Але потім, коли переглядаю й обробляю фотографії, бачу історію. Так само з колажами. Я не мислю категоріями: «Так, тут буде чорна лінія як символ скорботи, а око — як всевидюче око».
Я заздалегідь не наділяю образи символами, а роблю колаж доти, доки він не стане для мене красивим або поки не перестане бути боляче від того, що я бачу. Мені дискомфортно з колажем, допоки кожна деталь не знайде своє місце. Коли це відчуття зникає — колаж готовий.
Зараз моя творчість здебільшого про трансформацію. Про мою ідентичність, про те, хто я в новому світі. Як і багатьох людей, які виїхали й будують своє життя заново, це питання дуже мене хвилює. Тема зміни людини, яка пройшла через особисте пекло, мені особливо близька.
Через колаж я виражаю внутрішні процеси, емоції, хочу показати силу, яка дозволяє протистояти маніпуляціям, аб’юзу та насильству як в умовах війни, коли у нас намагаються відібрати ідентичність, так і в особистих історіях.
Я вдячна собі за те, що змогла це пережити. Я не жертва, не слабка дівчинка. Я сильна людина, яка здатна побудувати своє життя.
Чи були поворотні моменти у вашій кар’єрі? Як змінювалося ваше мистецтво?
Я завжди вважала себе людиною нетворчою. В дитинстві дуже любила різати папір на маленькі шматочки. Мама розповідала, що я сиділа вся у папері, різала без жодної мети, доки шматочки не ставали зовсім крихітними. Цікаво, що зараз я рідко користуюся ножицями: рву папір чи використовую скальпель.
Я почала з фотографії у 2012 році, коли захотіла навчитися нормально знімати свого маленького сина. Мене дуже засмучувало, що я не можу якісно передати те, що бачу. Отак випадково я потрапила на навчання до однієї з найтворчіших фотографок Криму і з першого ж заняття ми почали займатися фотографією як мистецтвом. Саме тоді я усвідомила, що можу працювати з готовим матеріалом. Я не вмію малювати портрети людей, але якщо у мене є людина і камера, я здатна створити щось цікаве. Фотографія залишалася моєю справою майже десять років.
У грудні 2021 року я випадково побачила в Instagram марафон: «Зроби колаж за три дні, переможець отримає безкоштовний майстер-клас» і вирішила спробувати. За три дні зробила кілька колажів і виграла конкурс! Відтак вирішила влаштувати особистий челендж: з 1 січня 2022 року створювати щодня по колажу й подивитися, що з цього вийде. Створила для цього окрему сторінку в Instagram.
На початку боялася зіпсувати роботу, але з часом почала боротися з цим страхом, вчилася відпускати контроль.
Якось навіть запропонувала підписникам у прямому етері підказувати, що робити далі з роботою. Люди писали у коментарях: побризкати блискітками, намалювати червону лінію абощо. Це був класний інтерактив між автором, глядачем і творчістю, дуже у стилі сучасного мистецтва.
Та коли почалося повномасштабне вторгнення і ми з дітьми переїхали до Німеччини, колаж, як і будь-яка творчість, ніби померли для мене. Здавалося, що мистецтво більше нікому не потрібне. Це був «синдром вцілілого» в купі зі страшними новинами з батьківщини, нерозумінням, що далі робити зі своїм життям, суцільний хаос.
Аж раптом через два місяці я зробила перший колаж на тему війни і це було розрізане навпіл дівоче обличчя. Це стало для мене терапією, можливістю виразити свої емоції й біль через мистецтво. Спочатку це допомогло мені, а потім виявилося, що творчість допомагає й іншим. А той колаж, як виявилося, став пророчим: матері, що вивезли дітей від війни, учасниці чисельних мітингів, рухів. Образ України для всього світу нині має жіноче обличчя.
Як ви ставитеся до ризику в мистецтві? Чи важливо для вас виходити за рамки звичного?
Для мене ризик у мистецтві — це показати свою роботу, яка відверто демонструє мої внутрішні процеси, мій біль. Є колажі, які ніхто не бачив, крім моїх близьких. Мені страшно їх показати, лячно, що інші побачать занадто багато. Тому для мене ризик — це про сміливість відкритися глядачеві.
Водночас мені цікаво виходити за межі звичного та пробувати нове. Є митці однієї картини чи одного мотиву, з впізнаваним стилем та сюжетом. А мені завжди здавалося, що у мене немає єдиного стилю, бо я постійно стрибаю від одного до іншого. Люди бачать певну наскрізну лінію в моїй творчості, але не я. Я постійно експериментую, додаю нові елементи, пробую нові можливості. І кожного разу вчуся.
Чи були роботи, створені під впливом сильних особистих переживань або подій?
Усі мої роботи — про особисту історію. Я рада, що, розповідаючи про особисте, допомагаю глядачам зазирати всередину себе та осмислювати важливі для кожної людини процеси.
Що для вас найважче у створенні роботи?
Повірити в те, що я мисткиня. Досі внутрішній голос нашіптує: «Ти — самозванка», і складно заглушити його, аби продовжувати займатися тим, що подобається. Зрештою художниця я чи ні — нехай вирішують глядачі.
Як ви вважаєте, яку роль мистецтво відіграє в суспільстві?
Моя творчість — про внутрішні процеси, але неможливо жити окремо від суспільства, неможливо ізолюватися, неможливо говорити тільки про себе. Творчість допомагає рефлексувати та резонувати із суспільством. Тому коли люди дивляться на колаж, розуміють: це і про них також.
Як аудиторія реагує на ваші роботи? Чи важливо це для вас?
Звісно! Коли я публікую колаж, то очікую реакції. Було б брехнею сказати, що я творю лише для себе. Творчій людині потрібен глядач, адже мистецтво – це трикутник: автор – предмет мистецтва – глядач. І вийти з цього трикутника неможливо.
Я не хочу пояснювати, що саме я зобразила, але сучасне мистецтво часто вимагає опису концепції. Тому я намагаюсь зробити це так, щоб концепція ставила питання. Мені подобається викликати у глядача дискусію.
Які ваші сильні риси? Які слабкості ви в собі бачите?
Мої сильні сторони — гіперчутливість до світу та інтуїтивність, які допомагають зчитувати процеси та настрій в суспільстві. І мій перфекціонізм: я завжди намагаюсь зробити класно для себе. А от невпевненість — це вже слабкість. Мені здається, що несприйняття себе як мисткині та постійна самокритика дуже заважають мені рухатися вперед.
Розкажіть якийсь дивний чи смішний факт про себе чи свій арт
На одній виставці мій колаж повісили… догори дриґом. Виставка відбувалася в Києві, тож я її бачила лише віртуально, а в день відкриття взагалі була в дорозі. Встигла лише побачити, що колаж висить неправильно, написала про це організаторці і тут мій телефон підступно розрядився. Як зрештою виявилося, така розвіска на погляд організаторки була більш композиційно вдалою, проте на моє прохання роботу вирішили все ж таки повісити як слід. Зважаючи, що на відкритті чимало людей вже побачили перевернутий колаж, придумали зробили з цього невеличкий елегантний перформанс: перевернута робота, обертання, і ось колаж вже висить прямо, наче так і було задумано від початку. Мені здається, що ця пригода навіть надала колажу додаткового сенсу.
Якими трьома словами ви описали б своє мистецтво?
Інтуїція, сила, багатошаровість.
