Її фотографії — це не серії на задану тему, а чутливі візуальні щоденники, зняті здебільшого інтуїтивно та спонтанно. Вікторія Сорочук — мисткиня, чий життєвий досвід сформував її як тонку спостерігачку. Про внутрішні переломи, пошук себе після вимушеного мовчання, визнання без диплома й світло, що завжди веде — у відвертій розмові для UARTIST.
Звідки ви?
Мій шлях доволі звивистий: народилася на Волині, довший час мешкала на Тернопільщині, навчалася в Чернівцях. Потім були Одеса, Київ та декілька років у США.
Де зараз живете і працюєте?
З початку повномасштабної війни росії проти України живу і працюю в Польщі.
Вікторіє, як війна вплинула на вашу творчість? Які теми зараз найбільше вас хвилюють і є предметом вашого дослідження?
Не можу сказати, що повномасштабна війна вплинула на сутність моєї творчості, хіба що певний час я взагалі не фотографувала через непростий психологічний стан. На щастя, зрештою стався “перелом” у вигляді участі у цікавому проєкті, організованому Ukrainian women photographers organization, і я повернулася до камери.
Загалом я не розподіляю свої роботи за темами, а фотографую те, що мене “зачіпає” візуально. Тому більшість моїх кадрів — це радше моє сприйняття реальності через візир камери.
Я не хочу ставити себе в якісь рамки, обираючи певні сюжети для дослідження.
Як ви зазвичай готуєтесь до роботи: плануєте кадри наперед чи, навпаки, довіряєте інтуїції та імпровізації?
Більшість моїх кадрів — це імпровізація. Чіткий план дій мені був потрібен тільки для деяких серійних проєктів, наприклад, серії “Мої новини до війни”, бо я мала враховувати погодні умови. Але зазвичай буває так: я йду фотографувати із певним задумом, але зрештою “зачіпляюся” за щось абсолютно випадкове і повертаюся додому із зовсім несподіваним результатом.
Чи маєте улюблені жанри, візуальні прийоми, технічні «фішки»?
Люблю абстракціонізм і не надто перемудрований концептуалізм. Серед особистих “фішок” — часто користуюся подвійною експозицією, тобто використовую накладання двох фото, адже в результаті можна отримати досить філософічні образи. Також подобається спостерігати за грою світла, різними переломленнями та відбиттями на поверхнях.
Яку роль, на вашу думку, відіграє фотографія у суспільстві, що переживає кризу?
Це досить складне питання і його можна розглядати в дуже різних площинах. Фотографа вона може як відволікати від страшної реальності війни, так і навпаки, допомагати її документувати. І тоді в першому випадку це буде інструмент психотерапії, а в другому — травматичний досвід. Для глядача також існує подібна дуальність: для когось розглядання візуально привабливих світлин буде способом абстрагуватися, однак водночас навіть у соціальних мережах ми бачимо безліч документальних знімків, що відображають усі жахіття війни.
Фотографія може бути і щитом, що захищає від болю, і лупою, яка збільшує кожну тріщину реальності.
Вона відіграє колосальну роль, але не має єдиного призначення — усе вирішує погляд, що стоїть за об’єктивом, і намір, із яким її створюють чи сприймають.
Який зв’язок між вашою роботою фотографки та волонтерством для Ukraїner? Чим для вас є цей проєкт?
Хоча в цьому проєкті моя роль не була дотичною до фотографії, бо я була перекладачкою лонгрідів та субтитрів, це був неймовірний досвід. За майже 5 років волонтерства в Ukraїner я опрацювала неймовірну велику кількість інформації про самобутніх, креативних, працьовитих, винахідливих, талановитих і позитивних людей та цілі громади із різних куточків України. Робота над книгою “Ukraїner. Ukrainian Insider” та низкою проєктів, зокрема “Країна ззовні” (про українців у різних куточках світу), про національні меншини, Голодомор, самоврядування громад, культурних амбасадорів, — усе це розширило моє бачення України та збагатило не лише знаннями, а й глибшим усвідомленням, ким ми є.
Як відзнаки та премії впливають на вас? Чи сприймаєте ви визнання як мотиватор для нових проєктів?
Безумовно, премії та відзнаки мають вплив, адже вони є підтвердженням того, що мої роботи привертають увагу досвідчених колег та кураторів. Для мене це дуже важливо, адже я не маю профільної художньої освіти й вчуся на практиці.
Коли займаєшся візуальним мистецтвом потрібно бути максимально чесним із собою і розуміти, чому саме треба навчитися, щоб знімки зацікавили інших. Будь-який курс фотографії має свої базові модулі, але їх проходження не гарантує, що людина зможе створювати круті роботи. Або навіть якщо ці фотографії викликатимуть інтерес, чи матимуть вони достатню естетичну чи інформативну цінність? Тому так, коли ваше портфоліо або конкурсні роботи переглядає досвічений фотограф чи куратор і відзначає його — це 100% мотивація продовжувати свою справу. А якщо ще й випадає можливість отримати зворотний зв’язок – це взагалі неоціненно.
Які ваші сильні риси? Які слабкості ви в собі бачите?
Сильні риси — стійкість і позитивний погляд на речі, а от зі слабкостей можу виділити періодичну прокрастинацію.
Розкажіть якийсь дивний чи смішний факт про себе чи свій арт
Коли я мешкала в штаті Флорида (США), то дуже любила фотографувати світанок над одним місцевим озером і досить часто звішувалася із пірса для цікавішого кадру. Одного разу я побачила там двох алігаторів і після того бажання нахилятися до води миттєво випарувалося.
Також трапляються історії, в яких себе впізнають чимало колег: буває забуваєш вдома акумулятор до фотоапарата або картку пам’яті. Це особливо дошкуляє, коли йдеться про дуже ранню чи навпаки пізню зйомку далеко від дому.
Якими трьома словами ви описали б своє мистецтво?
Цікаве, часом незвичне та неочікуване.
