Вікторія Коваленко не будує мистецьку карʼєру, а терпляче вирощує її, немов тендітну рослину. Її творчість — це не пошук сталого стилю, а розмова зі світом через споглядання, тишу і світло. Про те, як природа відкриває двері до внутрішніх трансформацій і нових сенсів — у делікатній розмові для UARTIST.
Звідки ви? Де зараз живете і працюєте?
Я з Харкова. Зараз проживаю на два міста — Харків та Черкаси. Це два дуже різні простори, але обидва мені близькі й по-своєму важливі. У Харкові мій дім, моє професійне середовище, багато друзів та колег. Черкаси — більше про внутрішній спокій, тишу, можливість зосередитись.
Загалом я працюю де завгодно. Влітку вагому частину мого творчого життя складає пленерний живопис, тож намагаюся не прив’язуватись до одного місця. Усе, що мені потрібно, — фарби, полотна й світло. Дуже ціную можливість працювати просто неба: в полі, біля річки чи в парку.
Вікторіє, від диплома у ядерній фізиці до живопису — це не просто поворот, а квантовий стрибок. Що спонукало вас вийти за межі наукового мислення і потрапити у світ мистецтва?
Звучить як радикальна зміна вектора, але для мене це було цілком органічно. Я завжди любила творчість у всіх її проявах, малювала, писала вірші.
Я не стільки “вийшла” за межі наукового мислення, скільки інтегрувала його у свою творчу практику.
Науковий підхід — це структура, аналітика, вміння бачити систему. І це все напрочуд корисне у мистецтві, особливо в процесі пошуку форми, створення композиції, роботи з контекстами. Крім того, технічна освіта дає дуже важливі навички — дисципліну, вміння розв’язувати складні задачі, критичне мислення.
Можливо, це й справді квантовий стрибок, але не в напрямку “від” науки до мистецтва, а “через”. Через науку до глибшого розуміння себе, світу, образів, з якими я працюю як мисткиня. Тому це радше про розширення меж.
Ви розпочали з китайського живопису, вельми дисциплінованої і споглядальної практики. Що саме в ній вас привабило і як цей досвід сформував ваше подальше художнє бачення?
Цікаво, що зовні китайський живопис справді може здаватися вельми стриманим з його лаконічною палітрою, мінімалістичними формами, високою вимогливістю до кожного помаху пензля. Але зсередини ця практика виявилася для мене надзвичайно емоційною, навіть експресивною. Вона про енергію, яка передається через мазок.
Кожен рух пензля — не тільки лінія, а внутрішній стан, дихання, спостереження, присутність у моменті.
До того ж мені неймовірно пощастило з учителем: ця людина відкрила не лише техніку, а й світогляд. Ми говорили про китайську філософію, про зв’язок людини й природи, про красу недомовленості.
Завдяки китайському живопису я інакше полюбила природу: не просто як пейзаж, а як живу взаємодію, постійний діалог між внутрішнім та зовнішнім. Цей досвід глибоко вплинув на моє теперішнє бачення, бо сьогодні саме природа є основою моєї творчої практики. Китайський живопис навчив мене бачити не очима, а відчуттями. І ця здатність, либонь, найцінніша з усього, що я винесла з того періоду.
Що стало імпульсом перейти від китайського живопису до традиційних європейських технік?
У певний момент я відчула, що маю рухатись далі. Китайський живопис дав мені чимало — глибину, споглядання, любов до природи, відчуття простору. Але водночас з’явилося сильне внутрішнє бажання знайти щось своє, більш питоме для моєї культури, моєї візуальної мови, мого досвіду.
Європейська традиція з її багатством технік, світлотіні та фактури відкрила для мене додаткові інструменти вираження. Я узяла з собою філософію китайського періоду, проте мені стало важливо говорити мовою, ближчою до мого коріння, виражатися через власну інтерпретацію та особистий досвід. Цей пошук природно привів мене до сьогодення, до того, що я створюю зараз — живопису, в якому поєднуються споглядання й емоція, внутрішній стан і фізичність простору.
Наразі ви маєте широку технічну палітру: акварель, масло, пастель, епоксидна смола. Як ви відчуваєте матеріал? Це фізичне рішення, концептуальне, чи емоційне?
Для мене вибір матеріалу завжди пов’язаний із тим, що саме я прагну висловити. У кожного сюжету свій настрій, і, відповідно, свій матеріал. Тому це, мабуть, і фізичне, і емоційне, і трошки концептуальне рішення водночас.
Найбільше зараз працюю з аквареллю та олією. Акварель — це про ботаніку. Вона дає легкість, прозорість, точність, тобто ідеально підходить для зображення рослин, де важливо передати ніжність та деталізацію. А от олія — це вже пейзажі, пленери, глибші емоційні сюжети. Вона дозволяє працювати з обʼємом, кольором та заглиблюватися в сюжет більш масштабно. До пастелі я зазвичай звертаюсь, коли малюю тварин. Вона дуже м’яка, тілесна, жива, чудово передає шерсть, тепло, рух. Тобто для мене не існує “універсального” матеріалу, для кожної роботи я обираю свій. Саме це, напевне, визначає мою художню мову.
У вашій практиці багато споглядання, мовчання. Що ви чуєте у цій тиші? Яку роль відіграє медитативність у вашій творчості?
Для мене тиша — це можливість зупинитись і побачити справжнє. У ній я відзначаю зміну світла, нюанси природи, які неможливо помітити серед “шуму”. Ці моменти допомагають краще відчути те, що я малюю.
Медитативність у творчості — це спосіб бути тут і зараз, зосередитись на відчуттях і деталях.
Особливо важливо це під час пленерів, коли робота стає не лише технікою, а глибшим спогляданням і переживанням простору.
Чи є у вас відчуття “власного стилю”, чи, навпаки, вам ближча ідея постійного змінювання та плинності візуальної мови?
Я б не сказала, що у мене є один сталий стиль. Насправді я працюю серіями, і кожна серія має свій особливий стиль, який я вибираю залежно від сюжету, ідеї чи настрою. Для мене важливо, аби манера виконання та техніка відповідали тому, що я хочу висловити в конкретній роботі. Це дозволяє мені залишатися гнучкою та відкритою до експериментів, не замикатися в одному напрямку. Мені цікаво досліджувати різні техніки та підходи, передавати усілякі емоції та стани через різні візуальні засоби. Тож моє мистецтво — це швидше постійний рух та пошук, аніж стабільний стиль.
У вашому живописі природа — не тільки тема, а спосіб мислення. Чому саме ботаніка, рослини, деталі органічного світу стали для вас такою глибокою художньою мовою?
Для мене природа — не просто джерело образів, це цілий світ, у якому я вчуся бачити життя, помічати його тонкощі та взаємозв’язки. Мене захоплює ботаніка, бо рослини — це символи стійкості, росту, циклів та трансформацій. Нещодавно в Черкаському художньому музеї відбулася моя персональна флористична виставка “Ті, що проросли”, присвячена саме тому, як тендітні рослини знаходять свої внутрішні опори для життя.
Вважаю, що для усіх нас зараз це дуже актуальна тема, тому за допомогою органічного світу я намагаюсь донести глибші сенси — пошуку себе, свого призначення та опертя, коли йдеться не тільки про зовнішню красу, а й внутрішній стан — тишу, споглядання, плинність часу.
Зараз я працюю над серією, присвяченою тваринам Харківщини. Природа в цьому регіоні дуже особлива та різноманітна, але й водночас вразлива. Війна боляче вплинула на екосистеми, тож мені хочеться звернути увагу на цю проблему через зображення тварин та ареалу їх проживання. Ця серія — мій спосіб говорити про втрати, але також і про надію на відновлення.
Які ваші сильні риси? Які слабкості ви в собі бачите?
Моя сильні сторони — витривалість та рішучість. Якщо я маю ідею, то практично не існує перешкод. Можу прокинутися о четвертій ранку на пленер, або малювати до пізньої ночі, доки робота не буде завершена. Якщо мова про щось справді важливе, то я доводжу справу до кінця.
А серед слабкостей, напевне, можна відмітити емпатичність. З одного боку, це допомагає мені глибше відчувати і передавати емоційний стан у роботах. Але з іншого боку, я надто гостро реагую на усе, що відбувається навколо. Це доволі виснажливо, тому подекуди доводиться свідомо повертати себе в ресурс, щоб мати сили творити далі.
Розкажіть якийсь дивний чи смішний факт про себе чи свій арт
Якось ще на початку мого творчого шляху я задумала пейзаж з річкою та рибалкою в човні. Все йшло добре, картина була майже завершена, і раптом мені захотілося додати на березі кількох котів, які чекають на рибку. Я дуже люблю котів, але на той час ще жодного разу їх не малювала. Тому тіла вийшли добре, а от з мордочками щось не складалося: я перемальовувала її знову і знову, але щоразу виходило тільки гірше.
Зрештою, аби вийти з глухого кута, я вирішила “повернути” їм голови, зобразивши потилиці. Композиційно це виглядало цілком природно й ніхто з глядачів нічого не запідозрив. Але близькі, які бачили весь процес котячих трансформацій, тепер жартують: ми знаємо, що ховається під цією шерстю!
З того часу я намалювала вже чимало котів та інших тварин — з мордочками і без. Але ця ситуація навчила мене, що у творчості не буває безвихідних моментів, завжди можна знайти несподіване, але дієве рішення.
Якими трьома словами ви описали б своє мистецтво?
Емоційне, природне, відверте.
