Скульптури Астіана Рея — більше ніж форми: це жива матерія, яка вбирає думки, досвід і трансформацію. У своїй практиці митець об’єднує метал, музику, міф і філософію в єдину емоційно-метафізичну мову. Про внутрішній стрижень, багатовимірну творчість і брутальну чесність — в інтерв’ю для UARTIST.
Звідки ви?
Я з Києва, де живу і працюю.
Астіане, ваше мистецтво глибоко символічне. Як ваш візуальний словник змінювався з часом?
Був період, коли я досліджував містичні символи та любив наповнювати твори великою кількістю деталей в спробі якомога ширше розкрити закладені сенси та ідеї. Але з часом почав звертатися до більш лаконічних та мінімалістичних образів. До прикладу, мої скульптури не наділені рисами обличчя, проте мають виразні продовження верхніх кінцівок — крила, роги, коріння дерев, овальні рами та різні геометричні форми. Така концепція допомагає сприймати образ більш узагальнено, бачити те, що існує за межами конкретної “особистості”. До того ж риси тварин, якими я наділяю людські фігури, допомагають розкривати неосяжні для фізичного ока характери, які існують лише в ментальному середовищі при контакті з певною людиною. Тож зараз основа моєї візуальної мови — людське тіло.
Чи вважаєте ви, що художник має бути теоретиком власної практики, чи це завдання критика?
На мою думку, наповнене сенсами мистецтво (а саме це я вважаю мистецтвом) не може створюватись без глибинного розуміння теми, яку митець прагне розкрити. У складний період мого життя, сповнений переоцінками себе та навколишнього світу, одна моя подруга сказала: “Якби ти не проходив через усі ці пекельні труднощі, твоє мистецтво не було б таким глибоким”. І це дійсно так.
Для мене творчість та життєвий шлях є нероздільними. До того ж я впевнений, глядачі, що споглядають мистецтво, інтуїтивно відчувають наповненість або ж пустоту…
Якщо сам митець не бачить сенсу у своїх роботах, чи можна це вважати “чесним” мистецтвом, а не просто фікцією?
Критики можуть проаналізувати витвір, дати йому оцінку, припустити, які саме ідеї вкладав в нього автор. І якщо автор не вкладав ніяких сенсів, їх звісно ж можна вигадати, притягнувши за вуха певну філософію. Тож відповім так: митець має бути й теоретиком. Але у кожного свій підхід і саме це робить артсвіт таким різноманітним.
Ви – мультидисциплінарний митець. У вашій творчості поєднуються живопис, музичний метал проєкт CODEX REPTILIUS, перформанс, скульптура — як ви організовуєте діалог між усіма цими медіа?
Для мене усі ці напрямки є одним неподільним “потоком”, який допомагає більш повноцінно та багатогранно висловлюватись мовою мистецтва.
Те, що я не можу передати у скульптурі, я можу передати музикою й навпаки.
А інколи кілька медіумів можуть одночасно досить гармонійно співіснувати. Експерименти в різних напрямках дають змогу перемикатися з одного виду діяльності на інший. Таким чином завжди народжується щось нове.
До прикладу, працюючи над скульптурою, я зазвичай полюбляю слухати важкий метал. Інколи це мене так надихає, що можу відкласти роботу, взяти до рук електрогітару та почати записувати музичну композицію, яка почала складатися під впливом робочої атмосфери. Так, з часом я створив власний музичний проєкт CODEX REPTILIUS і періодично випускаю свої пісні в інтернеті та проводжу живі концерти. Це різні прояви єдиного художнього бачення.
Як ви відчуваєте межу між сакральним і театральним у власному мистецтві? Де для вас закінчується філософія і починається естетика?
Як сказав колись один класик “Весь світ це — театр, а люди в ньому — актори”. Слідуючи цій ідеї сакральне та театральне не суперечать одне одному. Адже як “сакральне”, так і “порочне” є частиною театральної п’єси, яку пише кожен із нас, виступаючи водночас в ролі режисера та актора.
Щодо естетики, то поклик до створення прекрасного, як на мене, в першу чергу продиктований філософією. Спочатку ти розмірковуєш над якимось глибоким питанням, формулюєш відповідь в художніх образах й починаєш відтворювати її у вигляді матеріального об’єкта. Переносиш філософію у фізичний вимір. А потім, коли завершуєш твір, він дає тобі нові відповіді. В мене все стається саме так.
У ваших роботах відчувається спроба наділити матерію “присутністю”. Як ви працюєте з ідеєю “одухотворення” неживого?
Все, чого торкається рука художника — символічно оживає. Адже це свого роду “акт творення” чогось нового та завершеного з різних матеріалів, які впорядковуються згідно з ідеєю та баченням автора. Неодноразово на своїх виставках я чув від людей, що вони відчувають бажання фізичного контакту з моїми творами мистецтва.
Глядачам хочеться доторкнутись та відчути енергію, закладену в роботи.
Для мене це є свідченням того, що в них живе свого роду душа. Гадаю, мої скульптурні та настінні роботи вбирають в себе частину моєї душі, думок та настроїв.
Ваші роботи часто містять конкретний «посмак матеріалу» — як ви працюєте з естетикою недосконалого, брутального, «важкого»?
Ніколи не любив, аби твори мистецтва були “вилизаними” та ідеальними. Для мене це не природно, як щось синтетичне. Адже в природі хоч і зустрічаються, наприклад, кристалічні сполуки, геометричні пелюстки квітів, проте все одно ніщо не є досконалим.
Матеріали, з якими я працюю, самі по собі досить непередбачувані. Дерево може тріснути в той момент, коли робота вже закінчена і я вношу останні корективи. Метал під час електрозварювання може коцюрбитися та видозмінювати свою поверхню під впливом розжарювання. Таким чином відбувається “зворотний зв’язок” з матеріалом, який ніби намагається натякнути, що він не зобов’язаний бути ідеально рівним, таким яким би його хотіла бачити людина. І саме завдяки цим властивостям металу він мені й подобається. В певний момент я вирішив максимально підкреслювати його фактуру та “поведінку” і давати право на самовираження. Грубі зварні шви, природна іржа та недосконалість поверхонь символізують плин часу, адже цей процес супроводжує кожен наш день, кожну хвилину.
Джерела “брутальності” та відчуття “важкості” також мають місце в моїх скульптурах, перш за все, відображаючи мій особистий життєвий досвід та саморефлексії. Коли я працюю з металом, спостерігаю за тим, як він плавиться, а потім знову твердіє, — це допомагає мені знаходити гармонію в середині себе. Я уявляю себе цим металом і дозволяю своїм думкам “переплавлятись” та ставати міцнішими. Адже людині, яка не має внутрішнього сталевого стрижня, важко віднайти, пізнати та зрозуміти себе.
Як сталь під впливом нагріву здатна змінювати свій стан від твердого до рідкого і навпаки, так і людина, яка опанує цей секрет, зможе зберегти себе в цьому світі й не зламатись.
Які технічні виклики ви зустріли під час роботи з масштабними роботами та як долали труднощі? Чи подобаються вам амбітні проєкти, які вимагають надзусиль?
З кожною наступною скульптурою я ставлю перед собою виклики як технічні, так і ідейні. Поступово переходжу до більших розмірів. Інколи навіть траплялось, що приміщення, в яких я працював, видавались замалими для моїх амбітних ідей і доводилося шукати технічні компроміси. У таких випадках я практикую розбірні конструкції: скульптури з кількох секцій, які розбираються для перевезення та монтуються між собою на виставковій локації.
Вага — також ускладнювальний фактор. Адже я зазвичай працюю зі сталевими пластинами товщиною 3-4 мм і зрештою виходять дуже монументальні скульптури.
Для мене важлива довговічність та стійкість матеріалів до різних факторів.
Колись я робив кілька масштабних проєктів для Львова. І один із них — металева фігура людини висотою 2,5 метри, яка підтримує величезний куб зі сталі. По плану сам куб висотою 4 метри робила місцева фірма, що займається дизайном виробів з металу. Я мав зробити фігуру людини та “віртуально” адаптувати її руки під такими кутами, аби вони зістикувались із кубом. Монтувати повинні були також локальні підрядники без моєї присутності. Зрештою в результаті моїх ретельних розрахунків все зістикувалось як слід.
Чи існує у вас внутрішній “цензор” або “арткуратор”, який говорить вам: «це вже занадто» — і чи ви його слухаєте?
Зазвичай я інтуїтивно наперед уявляю фінальний результат та приходжу саме до нього, тож необхідності себе “вчасно зупиняти” не виникає.
Якщо згадувати про куратора, то я плідно співпрацюю із Владом Тузовим (Tuzov Gallery). Я маю повну свободу самовираження й інколи можу з ним де в чому порадитись і навпаки. Таким чином кожен займається своїм напрямком без жодних конфліктів.
Які ваші сильні риси? Які слабкості ви в собі бачите?
Із сильних рис — наполегливість, амбітне прагнення щоразу зробити більше, здатність вирішувати складні та нестандартні технічні завдання. Творчість, яка йде пліч-о-пліч з технічною якістю та складністю робіт. Також не люблю даремно витрачати свій час.
Слабкості — ненавиджу довго сидіти за ескізами, завжди прагну якнайшвидше братися до втілення ідеї (поки це не створювало мені проблем). Мабуть, ще я дуже залежу від емоційних станів, хоча привчив себе працювати незважаючи ні на що. Якщо я не бачу в чомусь сенсу, то мені важко змусити себе це робити. Скоріше навіть неможливо (навіть не впевнений, чи варто це відносити до слабкостей).
Розкажіть якийсь дивний чи смішний факт про себе або свій арт
Я починав створювати свої перші скульптури в орендованій квартирі. Сусіди не могли зрозуміти, чому весь час на сходовому майданчику стоїть дим від електрозварювання, а в коридорі весь час лежить якесь залізяччя та мішки з цементом. Тоді ще я робив скульптури з бетону і замішував розчини перфоратором у великих будівельних відрах. Особливо запам’ятався випадок, коли я зробив у квартирі 2-х метрову скульптуру, замовив вантажне таксі, а потім пів години не міг просунути її в жодні двері будинку. Зрештою, її таки винесли й насилу вмістили в машину. Досі пам’ятаю округлені очі консьєржки, коли ми намагались протиснути скульптуру у парадні двері.
Якими трьома словами ви описали б своє мистецтво?
Брутальне, правдиве, живе.
