Для Анастасії Григор’євої мистецтво — це більше, ніж засіб самовираження. Її творчість чуттєва, іноді болюча, але завжди відкрита до діалогу. В інтерв’ю для UARTIST Анастасія розповіла про власний досвід пошуків, втрат і змін, який вона перетворює на красномовні емоційні образи.
Анастасіє, звідки ви родом? Де зараз живете і працюєте?
Народилась у Луганську та прожила там до 2014 року. Зараз проживаю та працюю в Києві. Для мене це найкомфортніше місто в Україні серед багатьох, де я жила.
Чи вплинули постійні переїзди та досвід життя у різних містах України на ваше сприйняття дому та ідентичності? Як це проявляється у вашій творчості?
Хотілося б сказати, це ніяк на мені не позначилася, але це було б неправдою, вплив був значний. З дитинства звикла до постійних змін місця проживання — від квартири до квартири, від міста до міста.
Я народилася в Луганську, але ще маленькою наша сім’я переїхала до села, де я жила до 4 класу. Потім ми повернулися до Луганська, де я залишалася до 2014 року. Після цього були Харків, Херсон, кількамісячне повернення до Луганська, коли здавалося, що там стало спокійніше. Пам’ятаю, як сиділа восени після заняття в коледжі мистецтв у парку. Осінь була тією самою — золота, тепла, з запахом опалого листя. У той момент я відчула себе вдома: знайомий аромат, улюблене місце. Було спокійно і тепло всередині. Але невдовзі ми вимушені були переїхати до Сіверськодонецька, бо Луганськ більше не був домом. Після цього три роки я жила у Львові, а тепер — у Києві. Тож не дивно, що концепція «рідного міста» чи «сімейного будинку» для мене фактично втрачена. Але, коли я аналізую свій досвід, розумію: дім для мене — це там, де моя родина.
У моїй творчості це проявляється як постійний пошук, внутрішня боротьба між тим що прагне закріпитися, і відчуттям невизначеності, яке змушує адаптуватися і будувати життя заново. Це виражається у темах втрати, пам’яті, відчутті «свого місця», пошуку нової точки опори у мінливому світі.
Ви – мультидисциплінарна мисткиня. Чи є у вас улюблений матеріал або метод, який особливо резонує з вашими ідеями?
Я б не сказала, що маю єдиний улюблений матеріал чи техніку, але зараз мене особливо надихають інсталяції та графіка. Вони чудово підходять для вираження моїх творчих ідей.
Інсталяція дозволяє працювати з різноманітними матеріалами та не обмежує мене в просторі, як це робить, наприклад, полотно чи папір. Вона відкриває багато можливостей для експериментів і створення атмосфери, яка повністю занурює глядача в ідею. Мрію якось перетворити кімнату в галереї на одну велику інсталяцію.
Графіку люблю за монотонність процесу штрихування. Це майже як медитація: повільне повторення рухів дає змогу поринути у творчість. А ще завдяки штрихам я можу передавати різні настрої: зробити роботу агресивною та колючою або, навпаки, ніжною і повітряною.
Які аспекти роботи вам дарують найбільше задоволення, а які, навпаки, дратують?
Найбільше задоволення мені приносить сам процес створення. Починаючи від задуму: рефлексія над темою, пошук інформації, глибоке занурення в ідею. Це відчуття, коли ти поринаєш у вир, намагаючись зібрати розрізнені шматочки пазла в цільний образ, створюючи одну роботу чи серію. Особливо люблю момент, коли ідея переходить у реальність і ти починаєш втілювати її у конкретній формі.
А ось завершення роботи — це завжди виклик. Мені складно доводити її до логічного кінця, до стану, коли все виглядає максимально гармонійно. Цей етап вимагає зосередженості та рішучості, які не завжди даються мені легко. Насправді у мене є багацько проєктів, які залишилися на середині роботи або майже завершені.
Ваші роботи часто зачіпають складні емоції, такі як страх, біль і надія. Як ви знаходите баланс між особистим болем і його перетворенням у щось універсальне для глядача?
Моє мистецтво завжди починається з особистого — з болю, страху, переживань, які є частиною мого досвіду. Але, створюючи роботу, я намагаюся подивитися на ці емоції з більшої відстані, через призму загальнолюдського.
Я працюю з матеріалами, текстурами, формами, які дозволяють не лише виразити те, що відчуваю я, але й зробити це зрозумілим для інших. Це своєрідний процес трансформації — взяти щось дуже інтимне, що болить або тривожить, і перетворити це на візуальну мову, яка може відгукнутися в серцях глядачів. Кожен інтерпретує побачене через власний досвід, але це саме те, чого я прагну — створити простір, де глядач зможе відчути, переосмислити і, можливо, знайти відповіді на свої запитання.
Попри похмурий і драматичний тон багатьох робіт, я намагаюся залишити місце для надії. Адже навіть у найскладніших емоціях є сила і можливість для зростання.
Ви згадали, що ваше мистецтво починається з рефлексії над собою та навколишнім світом. Яким був ваш найважливіший досвід, який трансформував ваше сприйняття мистецтва?
Мабуть, найважливішим таким досвідом стали часті переїзди, які зламали моє відчуття стабільності та дому. Втрата рідного місця, життя в різних містах України — усе це змусило мене переосмислити поняття ідентичності, прийняття і навіть болю. Я зрозуміла, що мистецтво — це не лише спосіб вираження себе, а й спосіб знайти зв’язок із іншими, простір для діалогу. Мій біль і мої переживання стали не лише особистими, вони почали відображати щось універсальне, знайоме багатьом людям.
Також цей досвід навчив мене не боятися вразливості. Я почала експериментувати з матеріалами, формами, текстурами, створюючи роботи, які передають емоції на дотик. Мені важливо, щоб глядач не лише побачив, але й відчув той простір, який я створюю. Це змусило мене по-іншому ставитися до мистецтва — не як до форми втечі, а як до способу прийняття реальності з усіма її суперечностями.
Якби ви не пішли творчим шляхом, ким би ви могли стати?
Іноді я задумуюся над цим питанням, але чесно кажучи, навіть не уявляю себе в іншій професії, яка б настільки ж захоплювала мене, як творчість. Є сфери, які мене цікавлять, наприклад, психологія. Свого часу я навіть розглядала можливість вчитися на психолога, але зрештою зрозуміла, що це радше захоплення, ніж справа, якій я готова себе присвятити.
За своє життя я спробувала багато різних робіт: працювала офіціанткою, флористкою, навіть помічником сомельє. Усі ці досвіди були цікавими по-своєму, але щоразу мене невідворотно тягнуло назад до мистецтва. Це щось більше, ніж просто вибір професії — це те, чим я живу і без чого себе не уявляю.
Які ваші сильні риси? Які слабкості ви в собі бачите?
Складне запистання, адже я часто буваю занадто прискіпливою до себе та своїх робіт. Напевне серед моїх сильних сторін я виділяю емоційний аспект. Моє мистецтво відображає людську вразливість і це робить його близьким та зрозумілим для багатьох глядачів. Також я готова до експериментів, сміливо використовую різні матеріали й шукаю нові способи самовираження.
Серед слабких сторін можна відзначити схильність до багатошаровості і складністі метафор, до яких я звертаюся у своїх роботах. Підозрюю, через це певна частина аудиторії може їх не зрозуміти. А ще моїй творчості притаманний похмурий і драматичний тон. Навіть якщо роботи виглядають візуально привабливими, сенс, який я вкладаю, рідко буває радісним. Часом це навіть дратує мене саму — ніби я справжня “Drama Queen”. Але, як не дивно, у житті я весела та життєрадісна людина.
Розкажіть якийсь дивний чи смішний факт про себе чи своє мистецтво
Ідея моєї інсталяції «Голод», яка багатьом так подобається, народилася напередодні заняття в школі сучасного мистецтва. Ми з мамою сиділи на кухні, розмовляли про мистецтво і я розмірковувала, яку інсталяцію можна створити для мого першого заняття (раніше я ніколи з інсталяцією не працювала). Ми обговорювали можливі матеріали і мама жартома запропонували: «Чому б тобі ще виделки не взяти?» Цей жарт моментально трансформувався в моїй голові у картинку великої інсталяції, де виделки ніби зависли у повітрі. Звісно, те, що я зробила на занятті, виглядало набагато простіше, ніж фінальна робота, яку ви могли бачити на виставках, але все почалося з невинного маминого жарту!
Якими трьома словами ви описали б свій арт?
Емоційний, експеримент, простір.
